На кордон Хмельницької та Тернопільської областей ми їдемо не задля відпочинку у мальовничій природі Подільських Товтр та звивистого Збруча. На початку століття тут вирувало велелюдне містечко Збриж, значну частину якого заселяли євреї. Сюди співробітників Хмельницького благодійного фонду «Хесед Бешт» на чолі з Директором Ігорем Ратушним запросив сільський голова Збрижа та Сокиринець – Олексій Васильович Умнов, аби особисто розповісти про знахідки та таємниці, які лишилися на цій території.
Ми зустрічаємося вгорі села, біля току, звідки видно звивистий каньйон прадавнього Збруча та панораму колишнього містечка. Тепер село Збриж – невелике поселення з розпайованиними земельними наділами, яких в Україні та нашій області зокрема надзвичайно багато. Про колишню велич свідчать, хіба що, спогади та декілька будівель, які ще можна бачити поміж дерев. Одне з них – давня синагога, перетворена на промислове сільськогосподарське приміщення. Пан Олексій радо розповідає про минуле Збрижа, доповнюючи історію офіційну власними спогадами про життя єврейської громади, яке йому ще пощастило побачити.
Історичну довідку, передумови та наслідки отримання Магдебурзького права для Збрижа Ви можете знайти за цим посиланням. Що стосується єврейської громади, то кагалу належала центральна частина села, де були розташовані ринкова площа, будинки та синагога. До сьогодні єврейські слова лишилися у селі на позначення його частин: приміром існує район «окописько», що означає «цвинтар». Початок занепаду громади припадає не на фашистську окупацію, а раніше, на початок Першої Світової. Лінія фронту припадала якраз на ці землі, тому більшість євреїв були переселені до приходу гітлерівців. Хоча під час окупації тут також були свої Праведники Народів Світу та свої врятовані євреї.
Те, що не понищили війни, добила радянська влада. В повоєнний час, єврейські будинки біля синагоги, які скрізь стали безлюдні та похилені, були знесені важкими бульдозерами, територія вирівняна а синагога перетворилася на переробний цех. Сьогодні на її подвір’ї іржавіють велетенські діжки та механізми, з вікон стирчать транспортери виробничих ліній. Потрапити всередину нам не вдалося, але заглянувши у вікна ми помітили чималу нішу в підлозі в одній з кімнат. Очевидно це була колишня міква.
Після синагоги ми рушили до берега ріки Збруч, де колись був перекинутий міст – важлива споруда, що забезпечувала Збрижу та його мешканцям стабільний розвиток та дохід. Тепер мосту немає, але за його наявності можна було б значно підняти рівень села, зв’язавши його з найближчим крупним населеним пунктом на Тернопільщині – Скалою-Подільською.
Наступним пунктом нашого відвідання став район «окописько» – та місцевість, де раніше було єврейське кладовище. Воно-то лишилося тут й зараз, але порівняно з іншими цвинтарями нашої області, надзвичайно порожнє. Ще раніше пан Олексій назбирав тут фрагменти мацев, які зберігає на власному подвір’ї, як безмовні докази; фрагменти також можна знайти і в кущах обабіч цвинтаря, однак цілих плит тут не побачиш. Натомість, посеред цвинтаря височіє насип з плоскою вершиною. Що було на його місці – невідомо, але такий елемент не притаманний єврейським похованням.
Неподалік від цвинтаря знаходяться рештки фортифікаційної споруди. Це були ворота до міста часів Речі Посполитої. Мури, які прилягали до воріт, селяни розібрали на власні потреби. На стіні одного з приміщень, з-під, щонайменше, п’яти шарів штукатурки, проступає фреска, схожа на вигляд святого. Техніка, у якій зроблений малюнок, надзвичайно примітивна, тому знаючі люди вважають, що це творчість пізнього середньовіччя.
Вже у садибі селищного голови ми мали змогу переглянути його знахідки – фрагменти мацев. Коли чоловік консультувався у соцмережі з одним рабином про те, що слід зробити з каменями, йому порадили закопати їх у землю, за традицією. Однак на думку очільника сільради, це має стати надбанням музею. Орнаменти на плитах надзвичайно різні: від примітивних до різблених з великою майстерністю, що може свідчити про розбіжності у сотні років між різними фрагментами.
Повернути Збрижу минулу славу неможливо, але відродити село та його інфраструктуру, створити умови для розвитку зеленого туризму – справа складна, але досяжна. Олексій Васильович із однодумцями, такими як краєзнавець та любитель давнини Анатолій Швець, переконані, що можливо все, однак без знання минулого не існує майбутнього. Тому спершу небайдужі люди беруться до вивчення історії, відновлення пам’яток та цінностей, які були взірцевими впродовж сотень років для всіх збрижан. У недалекому майбутньому тут планується встановити пам’ятник Магдебурзькому праву, яке тут було й давалося гарно-розвиненим населеним пунктам.
Зі свого боку, Хмельницький благодійний фонд «Хесед Бешт» вдячний жителям с. Збриж та його очільнику за небайдужість та дбайливе ставлення до пам’яток єврейської культури. Ми публікуємо цей матеріал з надією, що його побачать нащадки вихідців з єврейської общини Збрижа (а на пам’яті у Олексія Умнова є одразу кілька прикладів поважних людей, чиї предки були звідси) й допоможуть відтворити історію громади або стануть меценатами облаштування єврейських пам’яток. Наша організація також долучиться до популяризації Збрижа й, можливо, його колишня слава знову забуяє на берегах звивистого Збруча!
В’ячеслав Нагнибіда
